Сімейно-політична
Тризубий Стас

Мій випадок трагічно-безнадійний,
У мене, що не день - сімейний стрес,
Бо я сі вибачаю - інжинер безпартійний,
А жінка моя - член КПСС.
І ще одна проблема невеличка,
Бо різний по конфесіях мій рід:
Ось теща православна, свекруха католичка,
А ще в нас є автокефальний дід.

Народ, що заселя мою квартиру,
Живе у плюралізмі своїх вір,
Тому ми всі уклали задля миру
Сімейно-всесоюзний договір.
Сім'я, то є малесенька держава,
А моя просто чудо із чудес,
Сей каже - слава Леніну, а той - героям слава!
Христос Воскрес і смерть КПСС.

Отож співаю я: нехай живе моя
В умовах демократії сім'я.

 

Ніч. Місяць. Зорі. Пляж. Відблиски світла у воді... Теплий вітер, який заплутався у волоссі... І нема нічого зворушливішого, ніж чоловік, який несе босоніжки, поки я іду по воді...

  Snake (10:34:27 23/04/2008)
Вітаю з днем народження, щастя, здоров"я, краси, радості, удачі, друзів та здійснення мрій 

Anonim (10:34:27 23/04/2008)
Надюша, радость моя, свет очей моих, жемчужина сердца моего, поздравляю тебя с Днем. Любви тебе и исполнения желаний.

Просиналась... Ранішнє проміння вперто намагалось достукатись до свідомості, настирливо пробираючись крізь повіки. Вона любила цей стан між сном і реальністю - декілька хвилин, коли душа була вільна від тіла, а тіло було позбавлене балласту власної пам'яті.

А той чомусь збільшувався з кожним днем непропорційно швидко, ніби йому додавали вагу згадки, що безперечно десь існували, але були такими незначними, поки не виринули з минулого і не стали цілком реальним дежа вю - ось як зараз, відкривши очі, вона дивилась на розсипане по подушці м'яке волосся молодика, що спав поруч неї, і бачила в ньому себе десять років тому: рівне дихання, ще майже дитячі вуста і була раптово впевнена, що коли він відкриє очі, побачить у них сліпе збожнювання, таке ж, яке мабуть мала вона в очах десять років тому, прокидаючись коло об'єкта свого власного збожнення.

Знову закрила очі і поринула в круговерть десять років старих почуттів - любові, що її так засягла, першої справжньої пристрасті, коли себе вперше відчула жінкою, не тому, що її ніхто перед тим не хотів, але тому, що її вперше хотів хтось так досвідчений, чия увага її так тішила і додавала значної впевненості.

Згадувала, як тяжко ранило її його чоловіче еґо і небажання признатись у тому, що незважаючи на орду його прихильниць і коханок вона була єдиною, котра непомітно і ненав'язливо звила у його душі власний кут з власним вогнищем. котрий потім сама ж замкнула, викинула ключ і не повернулась, залишивши його душу всередині.

Хіба була винна вона в тому, що тоді ще не вміла читати в очах німі бажання і слова, котрі не дає чоловікові випустити його власна гордість? Гордість, котра з роками змінилась в покору, німе бажання, що переросло в німе прохання залишитись і не йти, або бодай відпустити його... Стежками власних снів / Слідами Твоїх слів / Із серцем просто неба / Вертаюсь я до Тебе / Вже знаю, куди йти і у які світи / Нічого не питаюсь / Я просто повертаюсь...

"Мій мольфаре..." - шепотіла колись, сидячи у його ніг, бо так любила, так показувала свою належність йому, була його маєтком і не відчувала при цьому жодного приниження, таким природнім здавася їй цей стан. "Мольфаре!" - зі сміхом казала йому через багато років, втікаючи від непроханого поцілунку, а постарілий мольфар сумно дивився на свою колишню закохану маріонету, і думав мабуть про той день і годину, коли помилився у приготуванні трунку, чи може, випив його сам, хто зна...

Цікаво, чи є серце у старого мольфара. а якщо є - чи щемить його, коли він бачить маріонету за вікном цілком модерньої кнайпи в оточенні молодих чоловіків, пізнає він свою роботу, свою власну руку - бо ніхто інший, ніж він, не навчив її прискіпливо вибирати собі того, з ким ввечері вип'є останню каву, так високо лiтати, що мольфарові не вистачило власних крил, щоб її наздогнати та затримати у її швидкій та категоричній втечі...

Мабуть так, і швидше всього, дивлячись у її насмішкуваті очі, та торкаючись чорних кучерів він розуміє, що десь колись додав до свого трунку забагато крапель з банятої пляшечки з надписом "Пристрасть" - з маріонети стала відьмочка, котра отруїла свого власника його ж отрутою, закляття стало прокляттям, відьма відчула свою силу і залишила чаклуна, збираючи по світі серця подорожніх у заплічну торбу...

Як важко його серцю на самому дні ненависної торби! Та кожного разу, дістаючись з торби до її м'яких долонь мольфар волів бути за плечима у неї, ніж залишитись напризволяще обабіч однієї з доріг, куди вона проходила...

Він просто чекає, коли вона зробить ту ж помилку - в бажанні володіти дасть своїм жертвам більше трунку, ніж потрібно, навчить їх усього, чого він навчив її, і одного світанку залишиться зовсім сама, наодинці із своєю старою торбою, в котрій чекатиме на неї вірне серце старого мольфара...

СТАТЬЯ, КОТОРАЯ ВЫИГРАЛА НА КОНКУРСЕ: "Я – УКРАИНЕЦ!"

 
Я не люблю сало, не ношу вышиванку и не знаю слов украинского гимна. Я не переплывал Днепр и не умею танцевать гопак. На моем столе не лежит "Кобзарь", а на стене не висят рушники. Моя кровь красная, а не желто-голубая. Я не склоняю "пальто" и "кино", и три самых важных слова я сказал на русском языке. Я – украинец?
 
Я болею за "Динамо", за Кличко и Клочкову. Я видел эту землю из иллюминатора Боинга, но я вернулся. Мне не нужны неоновые города и силиконовые женщины. Я не буду жить там, где улицы без имен, а люди без отчеств. Я останусь здесь.
 
Здесь земля еще не остыла от огня, и еще не стерлись на плитах имена незабытых предков. Здесь девушки читают в метро и пишут стихи на парах по термодинамике. Здесь на деньгах поэты, а не президенты. Здесь шутят смешно и улыбаются честно.
Из сердца не вычеркнуть пятую графу. Я – украинец.

Я люблю узкие улицы Львова и Харьковские проспекты. Мне стали родными беззаботная Одесса, деловитый Донецк и легендарная Полтава. Я не верю патриотам на трибунах, но верю патриотам в окопах. Я верю в эту страну: я доверяю этому воздуху - он держит купол, этим горам – они держат страховку, этим людям - они держат слово. Я люблю стук каблучков по плитке Крещатика, скрип снега в Карпатах и шуршание крымской гальки. Мне никогда не забыть украинской колыбельной и поцелуя на Андреевском.

 
А еще: мне часто снится необъятное небо и поле подсолнухов. И мой сын родится здесь. Я – украинец.

Взято в afric_dymon.